Віталій Іващенко

Діяльність
поет

Поезія автора, вірші

Чомусь так мало виражені в слові

Миттєвості, в яких життєва суть:

Коли душа співає гімн любові,

І пристрастей завершується путь.


Одні нарешті. Тиша. Мовчки стежу

За кожним рухом, бо німі вуста.

Спадає з тебе марево одежі,

І світиться жіноча красота.


О, скільки я чекав на мить такую!

Передчуваю пристрастей обвал,

Затамувавши подих, я цілую

Грудей твоїх замріяний овал.


Не вірять очі, що я все це бачу,

Тому не зупинити ніжних рук,

Цілую все — духмяну і гарячу,

Я ледь не плачу від солодких мук.


Зникає розум. Рухи всі — стихія,

Двох ніжностей закоханих двобій.

Усе єство у захваті радіє,

І серце мліє — я в тобі, в тобі!


Не зупинитись і не перервати

Цей поступ до блаженного злиття.

Все яскравіші насолоди шати,

Все ближче й ближче апогей життя.


В зустрічних рухах райська насолода,

Бажання, і прохання, і мета.

І світлий стогін — наче нагорода —

З гарячих вуст збентежено зліта.


Злились тіла і душі. Світ зникає.

Все завмирає і кудись летить.

Віднині і навіки нас єднає

Краплинка щастя —


— ця прекрасна мить.

Мені щемить на серці — мчать літа,

І з кожним днем все швидше,


швидше, швидше,


Душа тривожним сумом оброста,

Кохання мрія безголосо кличе.


Буває, серед тисячі очей

Побачу раптом наче рідні очі.

Я простягнути руку й серце хочу,

Розкрити душу, що жива іще.


В ній стільки мрій, бажання і тепла,

В ній стільки ласки зібрано за роки,

В часи зневіри віру зберегла

У почуття прекрасні і високі.


Як це сказати? Зупинити як

Тих, хто в самотність впевнено крокує?

Душі бажаній як подати знак,

Що нам обом тепла сердець бракує?


Ніяк не скажеш, хоч і не німий.

Ніхто чужого слухати не хоче.

Усі чужі. Тому душа щемить,

І в самоті живі згасають очі.

Я розмовляти починав російською:

Була евакуація, війна.

Російська школа, потім вуз російський,

Мені була мов рідною вона.


В десятому коліні українець,

Двомовність власну я тоді сприймав

Як щось природне,


як культури рівень,


І запитань собі не задавав,


Чому батьки чим далі, тим частіше

Спілкуються російською, і нас

До неї навертають, мов чистіша

Вона від рідної. І ще не раз


Я бачив закопиленії губи,

Зневаги холод в погляді відкрив

Тоді, коли закохано і любо

Я рідною співав і говорив.


Отут і я задумався: допоки

Нас матимуть за другорядний люд?

Співучу мову, ніжну і високу,

Сприймати будуть як словесний бруд.


Ми не самі дійшли до цього стану,

Нас зневажали ще з царя Петра,

Культуру нашу нищено і гнано,

Для них ми — бидло,


здібне лиш орать.


Де ж наша гідність,


скривджений мій брате,


Чи мало ми здолали перешкод?

Навчимось рідне слово шанувати.

Прекрасну мову має мій народ!

Українці в Росії живуть,

Знають мову російську, як рідну,

Служать словом і працею гідно,

Путь Росії — то їх власна путь.


Росіян не збагнути ніяк:

Стільки років живуть з нами поруч,

Але мови не вчать принципово.

Росіяни, брати, як же так?


Чом поваги до брата нема?

Чи вважаєте нас другим сортом?

Якщо так, то зневага ця — сором,

Це не велич Русі, а ганьба!