Віталій Іващенко

поет

Поезія, вірші Додати цитату, вірш

Чомусь так мало виражені в слові
Миттєвості, в яких життєва суть:
Коли душа співає гімн любові,
І пристрастей завершується путь.

Одні нарешті. Тиша. Мовчки стежу
За кожним рухом, бо німі вуста.
Спадає з тебе марево одежі,
І світиться жіноча красота.

О, скільки я чекав на мить такую!
Передчуваю пристрастей обвал,
Затамувавши подих, я цілую
Грудей твоїх замріяний овал.

Не вірять очі, що я все це бачу,
Тому не зупинити ніжних рук,
Цілую все — духмяну і гарячу,
Я ледь не плачу від солодких мук.

Зникає розум. Рухи всі — стихія,
Двох ніжностей закоханих двобій.
Усе єство у захваті радіє,
І серце мліє — я в тобі, в тобі!

Не зупинитись і не перервати
Цей поступ до блаженного злиття.
Все яскравіші насолоди шати,
Все ближче й ближче апогей життя.

В зустрічних рухах райська насолода,
Бажання, і прохання, і мета.
І світлий стогін — наче нагорода —
З гарячих вуст збентежено зліта.

Злились тіла і душі. Світ зникає.
Все завмирає і кудись летить.
Віднині і навіки нас єднає
Краплинка щастя —

— ця прекрасна мить.

Мені щемить на серці — мчать літа,
І з кожним днем все швидше,

швидше, швидше,

Душа тривожним сумом оброста,
Кохання мрія безголосо кличе.

Буває, серед тисячі очей
Побачу раптом наче рідні очі.
Я простягнути руку й серце хочу,
Розкрити душу, що жива іще.

В ній стільки мрій, бажання і тепла,
В ній стільки ласки зібрано за роки,
В часи зневіри віру зберегла
У почуття прекрасні і високі.

Як це сказати? Зупинити як
Тих, хто в самотність впевнено крокує?
Душі бажаній як подати знак,
Що нам обом тепла сердець бракує?

Ніяк не скажеш, хоч і не німий.
Ніхто чужого слухати не хоче.
Усі чужі. Тому душа щемить,
І в самоті живі згасають очі.

Я розмовляти починав російською:
Була евакуація, війна.
Російська школа, потім вуз російський,
Мені була мов рідною вона.

В десятому коліні українець,
Двомовність власну я тоді сприймав
Як щось природне,

як культури рівень,

І запитань собі не задавав,

Чому батьки чим далі, тим частіше
Спілкуються російською, і нас
До неї навертають, мов чистіша
Вона від рідної. І ще не раз

Я бачив закопиленії губи,
Зневаги холод в погляді відкрив
Тоді, коли закохано і любо
Я рідною співав і говорив.

Отут і я задумався: допоки
Нас матимуть за другорядний люд?
Співучу мову, ніжну і високу,
Сприймати будуть як словесний бруд.

Ми не самі дійшли до цього стану,
Нас зневажали ще з царя Петра,
Культуру нашу нищено і гнано,
Для них ми — бидло,

здібне лиш орать.

Де ж наша гідність,

скривджений мій брате,

Чи мало ми здолали перешкод?
Навчимось рідне слово шанувати.
Прекрасну мову має мій народ!

Українці в Росії живуть,
Знають мову російську, як рідну,
Служать словом і працею гідно,
Путь Росії — то їх власна путь.

Росіян не збагнути ніяк:
Стільки років живуть з нами поруч,
Але мови не вчать принципово.
Росіяни, брати, як же так?

Чом поваги до брата нема?
Чи вважаєте нас другим сортом?
Якщо так, то зневага ця — сором,
Це не велич Русі, а ганьба!