Тарас Леонідов

поет

Поезія, вірші Додати цитату, вірш

Вже стіни замку пліснявою вкрились,
І дише павутиння по кутках,
Паркетинки підлог від ніг втомились,
І вітер дме, розхитуючи дах.

Казкові чари голову сповили,
Десь дикий птах опівночі кричить,
Серця, і руки, й голови стомились,
Годинник зупинивсь, замовкши вмить.

І пил століть, і біль хвилини —
Усе завмерло, туга лиш бринить,—
Минає все, пройдуть пустельні днини,
Сумління лиш опівночі не спить…

Верби та клени —
Шепіт зелений,
Що заколисує вкрай;
Захід рожевий,
Схід кришталевий, —
Всюди буяє розмай.

Що це за нахил —
Щастя, що навпіл?
Як же його зрозуміть?
Разом лиш хочу
Пити досхочу
Цього життя кожну мить.

Хвиля застигне,
Пісня прилине —
Затьохкотить соловей;
Все залишаю,
Шлях покохаю,
В мандри піду, мов Еней.

Ти кажеш — щастя вдалині,
В чужих краях, в шалених мріях.
Мені ж воно — в озимині,
У вітерці, що з поля віє.

Я бачу щастя в ясний день
В чарівній посмішці дитини,
У променях, що линуть ген
Від хвиль ріки ясної днини.

Ти кажеш — щастя розшукать
Можливо лиш в далеких мандрах,
Та можеш так і заблукать,
Побачить замість сонця — хмари.

Хай буде кожному — своє,
Моє ж — шукайте в ріднім краї,
Найліпше — зберегти що є,
Я на чуже не зазіхаю.

Відтужила завірюхами зима;
Ти живеш без пестощів моїх,
Та й понині безперервно ще луна
У відбитках пам’яті твій сміх.

Навесні тебе вже інший зна,
І тобі вже сниться в нових снах,
Що тебе чекає задарма
Новий шлях, що тоне у квітках.

Та досвідчена твоя словесна гра
Лиш до часу сплутає думки,
І прийде тужлива та пора —
Жалкувати, що потоптані квітки.

Чи молитись будеш ти тоді
На свого чудного біса зрад?
Ти згадаєш: кров’ю у журбі
Плачуть пелюстки розхристаних троянд.

Невже, кохана, назавжди сплюндровано,
Мов рідну землю, щирості стежки?
Дивлюсь на місяця, що вабив зачаровано,
Коли ми йшли до щастя навпрошки…

Живу тепер прив’ялою билиною,
Та цур мені, навіщо я про те?
Живу, як всі. Зі світу вже не згину я,
Це так. А далі що?.. Пусте…

Невже то гріх — завжди, щоденно плакати,
Обличчя приховавши від усих,
Шукаючи в домівці закути,
Щоб уявити твій щасливий сміх;

І по містах далеких, запилюжених
Блукаючи, страждати без кінця,
Шукати в днях шалених і напружених
Твоіх очей осяйні озерця?

Кохана, рідна, доле неприборкана,
Візьми мене в свої чудні світи;
Чи поверни кохання недоторкане,
Чи в небуття навіки відпусти!

До неба, до зірок
Волаю я: “Скажіть,
Чом творчості струмок
Не завжди жебонить?!

Чому слова з душі
Не безупинно линуть,
Чому мої вірші
Не завоюють ринок?”

…Гуркочуть небеса,
Надхмарні емпіреї:
“Тому, що словеса
Споріднені з душею!”

Як вийти з ганебного кола
Каліцтва застиглих ідей,
Коли тільки й бачиш — довкола
Так мало щасливих людей?

Хто краде, хто служить сатрапу,
А інший лукавить за гріш…
А я лиш лежу на канапі,
І мрію про завтрішній вірш.

Не знаю, що буде писатись —
Елегія тиха чи гімн,
Аби тільки смуток триклятий
За мною не мчав навздогін.

За вікнами хмара похмура
На ранок пощезне, мов сон,
А думки зростаючі мури
Приглушать прадавній прокльон.

Тут майже не пишуться вірші,
Не сняться щоночі слова…
На півдні усе-таки гірше—
Жар очі мої залива,

Усі більш сердиті за наших,
До зливи — повітря тяжке;
Щоправда, базари тут кращі,
Та й ціни помірні, проте

Все згадую місто, де мама —
Вже сива її голова…
Тут — мова чужої держави
Розпечені сипе слова.