Оксана Забужко →

Вступ до естетики пози. Вірш

(Чернетка трактату)

I.
— Я втомилась од жестів, — кажу, і мені умент набігає
Повен рот клейкої, тягучо-солодкої слини, —
Аж язик, мов комаха, загрузла в живиці, спину
Напружує, та ворухнутись не годен. Лягаю
Горілиць. Тепер, аби ще стулити повіки,
Щоб тільки в очу не манячили всякі торси,
Готові щомить гамселить себе в грудь по-акторськи
Кулаком, під неартикульовані крики
(Дослухатись до слів немає потреби — тут важить
Лиш перепад інтонацій), та аби ще рядок поетеси,
Що ввесь вік писала, яка вона файна та чесна,
Не шкварчав поміж скронь так, мов мозок на ньому смажать,
Та аби ще навчитись рухатись — тільки коли затерпне
Рука чи нога (або скрутить живіт, нівроку!), —
Тобто коли не думаєш, як виглядаєш збоку, —
То ще б якось далося зробить існування стерпним.

II.
О естетика пози! Національна чулість
До впізнаваних і розставлених-де-належить
Сліз у голосі, дрожу пальців — драпованої одежі
(Ще нічого не писнув — а вже зіщуливсь:
Забув, бач, “тряхнуть кудрями” й набрати повітря в легені!).
В пісні найголовніше — не збитися з такту.
Геній повинен поводитись так-то й так-то.
І, vice versa: кожен,
хто поводиться так-то, — геній.
Костюм нав’язує позу самим покроєм.
Форми обволікають. Бунтар у процесі бунту
Починає вдавать бунтаря. На якому, кажете, ґрунті?
Та на нашім, на данськім… Герой удає героя,
Поет — поета. Оплески, “Браво!” — Будь ласка,
Приглушіть хоч звук — чи скажіть там, хай двері причинять…
(“Подобатись” — від “подоба”, себто “личина”,
Чи, щоб зовсім було зрозуміло, — “маска”).

III.
Я втомилась, кажу, — і дивлюся, як на поверхні свічада
(Але де тут взялося свічадо?!) двояться цятато
Порохи. Вже і власні слова мої — наче цитата
З невідомого джерела, починають мені звучати.
Форма вбиває вже тим, що є порожниста
(На стінках зсередини сіра кіптява: сухо).
З протятих опудал сіється потеруха,
Що має імітувати наявність змісту.
Свічадо ліпше запнути, і то якнайшвидше,
Бо ще трохи — і власну нехіть я теж навчусь удавати…
Що лишається справжнім? Лиш кров. Але спосіб її добувати
Чи з чужого, чи з власного тіла утратив (вітайте Ніцше!)
Будь-що з “духа трагедії”: червінь, загускла, аж темна,
Вся в рентґенівських пальцевідбитках, — схожа на витвір “оп-арту”.
І тому я трушу головою й торочу: — Не варто, не варто, —
Й тим вичерпую тему.

IV.
Це естетика пози: ми втратили все, що мали
(Якщо тільки ми що-небудь мали…), — окрім потреби
Зберігати позори. З клавіатури ребер
Добувається звук, що нагадує непомалу
Вщент розладнане піаніно, — але при тому
Гонору стільки, скільки у піаніста,
Котрий завиграшки впоравсь з етюдом Ліста.
Це невитравно — це, певно, вже в хромосомах.
Ми вклоняємось ідолам: з мокрим холодним серцем,
В котрім ні-зерня-віри, ми чинимо ритуали
І не-знати-у-кого просим, щоб нас врятували, —
Молячись, власне, тільки об тім, щоб не стерся
Запис нашого голосу (надто в прегарнім місці,
Де він тремтить і вривається: всім перехоплює подих).
Жест мармуровіє в ніші, де мав би постати подвиг.
Юрми порожніх костюмів уранці заповнюють місто.

V.
— Ради Господа Бога! — зриваюсь на крик, але притьмом
Кусаю себе за язик: та чи ж я причинна?..
“Бог”, “народ”, “Україна” (з розкотистим “р-р”), “батьківщина” —
Стільки слів — наче висхлих стручків, у яких тарабанить пітьма!
Поверніть конвертоване слово! Те, що пахне —
підсмаленим м’ясом
Єретицьким, чи тріском палаючих кіс, чи хоча б куриться
Чадом гарячої крови! Мені вже тридцять,
І я більше не можу місити в роті пластмасу,
Уминаючи душу в формочки так, як мене учили, —
Бо вона витікає звідтіль, наче джин із фальшивої тари…
Ця естетика пози — це гірше, ніж смерть: це старість,
що не має спогадів юности. І — висисає сили.
Поверніть конвертоване слово! Те, котрим можна сказатись,
Не впадаючи в гріх удавання, — а з ним і віра
Повернеться сама

(далі, схоже, хтось аркуш вирвав:
уривається запис).

Оксана Забужко

Додати цитату, вірш