Микола Бажан

поет

Поезія, вірші Додати цитату, вірш

Поема

Пружнаста віхола —
прудка підпора крилам.
Боріння. Зрив. Упертий рев стрибка.
Як нудно пахне тулуб літака
розпеченим металом і мастилом!
Як ухають, працюючи навзаводи,
мотори!
Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.
Брести крізь ніч,
в морозній хузі плавати,
нести моє малесеньке життя…
Напружено, аж пальці побіліли,
чіпляюсь за дюралієвий плинт
і прислухаюсь, як гребе під крила
густенну бурю працьовитий гвинт.
Греби поглибше, далі й далі вгвинчуй
десяток тихих людських існувань
туди,
за пруг,
за фронт,
за бій,
за грань,
де кожен —
сам, самітний, поєдинчий, —
стрибне в ревіння, в хаос, в хлань.
Це буде грань життя мого.
Не знаю, —
кінець чи грань?
Мої сімнадцять літ
я в пам’яті квапливо проглядаю,
печальний список бідочок і бід.
Не бідкаюсь. Даремно. Ні до чого.
Кому? Тобі, Іване Хомичу?
От знов на мене він поглянув строго,
немов почув, як гірко я мовчу.
За мною слідом ти крізь отвір ступиш,
за мною звалишся у прірву, в круговерть,
заціпиш зуби,
сталь кільця поцупиш
і трапиш в сніг
чи вгрузнеш в смерть.
Ти зробиш все, як я,
а може, навіть краще,
хоч я — молодша
й легше долечу,
та ти пройшов
такі безжальні хащі,
де вмерла б я, Іване Хомичу!
Про мене знаєш більше, аніж кажеш.
Неприязнь тліє нишком, наче трут.
Вдивляєшся,
чекаєш,
міриш,
важиш, —
не вірить людям —
твій щоденний труд.
Я знаю це, і злюсь, і зневажаю,
але убік очей не відведу,
бо ні жаху, ні сумніву не маю
перед лицем того, на що іду.
Мене від спільного походу не відділить
ні зір колючий,
ні колючий дріт,
і я зумію тілом власним втілить
той досвід мій,
який би міг знесилить,
але став силою прожитих трудно літ, —
їх темний подих розпачу опік,
жалка образа відшмагала їх,
у горлі згорбивсь,
зщуливсь і знеміг
моїх питань невикричаний крик.
Дві тисячі сто дев’яносто днів, —
і в кожен з них я входила, як в біль,
немов крізь терня, дерлася крізь гнів.
Дві тисячі сто дев’яносто днів, —
і я не впала,
й винесла звідтіль
недоторканну кладь надій і почуттів,
як здобуток моїх німих зусиль.
Я — не сама,
була я не сама
в своїй хитливій утлій самоті.
Я бачила,
що не сховає тьма
великої просвітлості путі.
Я бачила,
я прагнула до них,
прокладачів незміряних доріг,
до доброї жадоби їх робіт,
до їхніх спільних радощів і бід,
до їхніх роздумів, і планів, і нарад,
до їхніх здвигнутих мільйонним маршем
свят…
— Дивись, Оксано, ось тобі на свято, —
блакитноокий, наче трошки журний,
слова звучать, як завше, хриплувато,
а тон удано жвавий і бравурний.
— Приніс тобі дарунків небагато,
“Кобзар” в оправі, ще й пенал
фігурний. —
Це батько мій,
це наш Василь,
мій тато.
Тому шість років.
Дільше як шість років.
Переджовтневі смерки прохолодні.
Іще на сходах чую шурхіт кроків, —
він знов страшенно втомлений сьогодні,
але ввійде в кімнату так, неначе
з-під душу вибіг чи прийшов з футболу,
лише на шиї синя жилка скаче
і біля губ проклалась зморшка квола.

Ми вийшли втрьох.
Дзвінке, як бронза, листя
бриніло, впавши на алеї парку.
За чорними кущами переярку
підморгували вікна передмістя.
Хитання тіней,
темряви несталість,
два силуети —
батька й мами Віри.
Він взяв її за руку:
— Що б не сталось,
не похитнись, не втрать своєї віри… —
Не втратити своєї віри? Ні,
вона її не втратила й в ту мить,
як ми почули,
що дзвінок гримить
в переддосвітній чуйній тишині.
І він підвівся вдягнений.
З постелі
звелася мати.
Грюк дверей раптовий.
В квартиру струнко увійшов військовий
у довгополій негнучкій шинелі.
Мене обнявши, кам’яніє мама,
а батько,
крісло сунувши в куток,
сидить, вдивившись невідривно й прямо
у кожен їхній рух і крок.
На стінці висне збита набік рама.
Розкидано хапливо стос книжок.
З чорнильниці повзе лілова пляма
на зошита мого листок.
Повзе, як пляма, втома і знемога,
стрясає тілом тихий дрож тривог.
На нас востаннє глянув він з порога.
Ми тільки вдвох.
Ми вдвох.
Схилившись, мати підняла з долівки
портрет, —
давно він висів в нашім домі.
На грудях батька навкіс три нашивки
і зірка на суконному шоломі,
Таким стояв на кручах придніпрових,
таким доходив аж до львівських стін,
таким пішов в супроводі військових,
зодягнених так само, як і він.
Казала мати: — Помилка. Страшна.
Дурна. Кричуща. Скоро буде вдома. —
Минали дні і тижні.
Путь відома:
до підворітні, в сіни, до вікна.
Десятки рук в віконце тягнуть клунки, —
цибуля, хліб, жовтаве сало, сіль.
На клаптиках, принесених звідтіль,
слова про те,
що все гаразд,
цілунки,
як вчиться Ксана?
Твій Василь.
Тут довгі черги помилок таких,
як з батьком.
Я вже пізнавала їх —
наляканих бабунь, заплаканих дружин.
Он теща Шведова. Он Голубенків син.
А он Марієчка,
чорнява і гнучка,
актора нашого знайомого дочка.
Ми з нею часто вкупі повертались,
порожні кошики додому несучи.
Позиченими з різних п’єс здавались
її примовки, репліки, плачі.
Вона поїхала весною на село,
про родичів казала і про дачі,
а я тягла все менші передачі,
бо в мами грошей зовсім не було.
Коли, притиснувшись до стінки в підворітні,
чекала я, щоб в сіни увійти, —
дбайливий дотик рук
чи усміх негпомітний,
миттєвий дар людської теплоти, —
який потрібний,
дорогий,
привітний,
який ласкавий
був для мене ти!
У пам’яті я збережу навік
і вчительки уважність обережну,
і з другом батька бесіду бентежну
про те, яким є справжній більшовик.
І от кінчивсь етап життя один:
нема чого ходити в караулку,
нема чого прийомних ждать годин,—
назад додому, до свого притулку
іду з каструлькою схололих картоплин
і довго човгаю по нашому провулку,
лякаючись віддати їй цидулку,
що він — на вислання,
що він…

…Підкинуло. Здригнулось. Зашкребло.
Затнувся подих. Оберт. Шарудіння.
В ілюмінатор щільно влип Павло,
Іван Хомич вчепився за сидіння.
Я, глянувши в напівзамерзле скло,
грізне й барвисте вгледіла видіння,
переблиски вогнів
у чорноті внизу,
червоні, жовті і зелені траси
стрибучих рисок.
Сполох, як в грозу.
Забагровілих хмар раптові обертаси.
Мотори рвуть на повному газу.
Бляшанки, паки, ящики, припаси
переповзають з боку в інший бік.
Пунктир смертей
промчався повз і зник,
і знову тьма,
і знов сліпуча різь
іскринок, бризок, вогників, блискіток.
Розверзлись хмари.
Вгору потяглись
розжарені ножі розлючених зеніток.
Ревуть мотори,
аж гогочуть,
аж
риплять хрящі бляшаної кабіни.
В горлянці згус ковток гіркої слини.
У хвіст машини люто пре вантаж…
Я радше з подиху моторів,
ніж з радісного крику бортстрільця,
дізналася про тишину просторів,
яка нас оточила без кінця,
лиш дальні залпи сплеском вогнепаду
ще шарпали і злили горизонт.
Пілот ввійшов,
квадратик шоколаду
погриз,
сказав:

— Перелетіли фронт.
І знову цідиться мертвотна синь плафонів,
Павло знов мостить в ранці кожну, річ;
забившись в темний кут, на відкиднім ослоні
похнюпився Іван Хомич.
Що він надумав отієї ночі,
сторонячись людей,
на самоті,
один в своїм душевнім худосоччі,
один в своїм одлюдницькім житті?
“Дівча дівчам,
але не розгадаю,
по виразу очей не розберу,
чи змучена, чи злякана до краю,
чи, може, грає з нами лживу гру.
Я недаремно радив командиру
не йти на пробу,
я б застосував
і тут чітку, здорову недовіру,
не без підстав — ні, ні! — не без підстав.
Яких причин таємна, скрита сила
її сюди, в літак цей, привела?
Чи виправдань своїх батьків схотіла,
чи відплатить, як зрадниця мала?
Не йде про честь батьківського наймення, —
під материнським прізвищем вона
вписалася в народне ополчення,
анкети не заповнивши сповна.
Я викрив фальш
і зразу ж генералу
доклав,
що з нею так, мовляв, і так.
Дарма.
Немов і не почув сигналу,
а нині й сам садив її в літак.
Що ж, довіряйте,
хоч свою довіру
доводите занадто гаряче,
та вас ще гарячіше припече,
коли вона дограє гру нещиру
і в слушний час до німців утече…”

Його терзав, давив і тряс
підозри заздрий рик, —
як чад, струмів він поміж нас,
як сизий присок, пік.
Босоніж присок перейду,
прорву біду, мов чад, мов тьму,
і свій солдатський хліб прийму,
як всі, в однім ряду.
Іти отак, іти отак,
не повертати вбік,
хоча проник і в цей літак
глухий, злобливий рик.
Вже не прикличе він біди,
з дороги не зіб’є,
бо знаю я,
за що й куди
несу життя своє.
І я побачила в імлі,
у синій зморі літака,
як простяглася звіддалі
до мене спогадів рука, —
вона щедротно подає,
щоб я напитися могла,
густим питвом життя моє
у суміші добра і зла.
У ньому — гіркість, плач, і прах,
і сонце, й сталь, і сміх,
І іскри в маминих очах,
і темна туга їх.
Задивлені в любов і даль,
живі, живі, живі
вони були і в ту прощальну мить,
коли між нами сірі вартові
стояли, щоб до неї не пустить.

Тоді мене учителька забрала.
А далі — дитбудинок. Старший клас.
Навчання, праця, витримка тривала
і роздуми про себе і про час.
Листи від мами в м’ятому конверті.
директор сам розпитував: звідкіль?..
Що принесуть пояснення одверті?
З ким поділити неподільний біль?
Не все було самотністю і болем, —
був труд, і гурт, і регіт згаряча,
і шум весни, і захват волейболом,
і хлопець хлопцем, і дівчам дівча.
Не раз Павло — секретар осередку —
підходив, щось казав і замовкав,
допомагав мені вдягти жакетку
та й біг, пославшись на негайність справ.
В любимий батьків парк
ми з ним ходили часом,
теплішало, коли торкався він руки,
а в ту неділю рушили всім класом
на Люботинські затишні ставки.
Верталися в вінках, в піснях, в ігрі, в розгоні,
Павло поперед всіх стрибав, смішив мене.
Вже з першого обличчя на пероні
ми прочитали:
сталось щось страшне.
Я до кінця, до старості, до скону
запам’ятаю тишину,
юрбу на площі,
гучномовця конус,
хрипіння пауз,
фраз вагу жахну.
Коли розходилися люди, —
були вони уже і ті, й не ті.
Велике діло праведного суду
їх спільним ділом стало у житті.
Вони ідуть, —
невже пройдуть повз мене,
мене на бік одсторонивши знов?
Їх шереги,
їх кличі,
їх знамена —
мої,
як дух, як плоть моя і кров.
Невже я справді марна й негодяща,
щоб внесок мій придатися не міг?
Вони ідуть. Дорога їх — найтяжча
зі всіх людьми прокладених доріг.
“Брати і сестри!"
Так по-людськи вперше.
Як відповім йому?
Як відповім?
Той комуніст, що впав, в його тюрмі померши
і в нього вірячи, — він батьком був моїм.
Його загибель — також наша втрата,
безглузда втрата в битві двох світів.
Хто займе місце впалого солдата?
Вони ідуть. Твій час наспів.
“Брати і сестри”.
Як же відповісти?
Як звать мене тепер?
Дочка?
Чия?
Не він один,
а це — всі комуністи
на мене кличуть,
і підводжусь я,
і разом з ними я піду до краю,
і разом з ними змірю шлях оцей,
не перерву,
не зраджу,
не зламаю
путі моїх батьків, путі моїх дітей.

Коли всім класом ми до військкомату
пішли й просили в армію забрать,
там, одібравши хлопців, може, п’ять,
погнали геть компанію строкату.
Себе ми відчували півлюдьми.
Куди ж іти? І от знайшли у місті
Потрібне діло. Записались ми
На курси, звані курсами радистів.
Тоді з’явивсь Іван Хомич.
Він брав
од нас заяви, посвідки, анкети.
Питав, порившись в вороху заяв:
хто дід? хто батько? звідки? як ти? дети?
Він зберігав,
він пильно доглядав,
провіривши до крапки і до риски,
життів недовгих наших списки,
затиснуті в бляшаних клямрах справ.
Постановили мало не відразу
зарахувать курсантами наш клас,
лише про мене не було наказу,
нарешті появивсь і цей наказ.
Вагавсь, як видно, на моїй заяві
Іван Хомич поставити свій гриф…
Не довго вчилась я радистській справі, —
звалилась.
Жар. Жага. Верзіння.
Тиф.
Проснулась в родички з Холодної гори,
два місяці пролежавши в гарячці
на кривоногій, ветхій розкладачці,
метаючись з тривоги і жари,
і вибрела на вулиці пустинні,
пострижена, збентежена, слаба, —
десь там на мене друзі ждать повинні,
там мій обов’язок,
і труд мій,
і судьба.

Сіпнувши двері, збила я гачок,
і, протягом підхоплений, під ноги
шугнув шумливий, довгий звій стрічок,
жмутки соломи, курява підлоги.
На чорній дошці — крейда дбалих вправ,
таблиці Морзе білі крапки й риски.
Антенні рами. Книги без оправ.
Кривих верньєрів* ебонітні диски.
Плакати й клапті, запхані у кут.
І я одна в безмовності просторій
покинутих поспішно аудиторій
радистських курсів.
Я одна отут.
Забули попередить? Не хотіли
з собою брати?..
Павле, як же ти…
Не скрикнути.
Ще раз зібрати сили.
Не тратить часу.
З Харкова піти.

Спустошеність площі,
де протяг по полю асфальтному вивів
узори похмурі і чорні, як траурні ленти вінків, —
це звихрений попіл паперів,
попалених наспіх архівів,
потоптаний погар писання,
уривки обвуглених слів.
Безлюддя печальних кварталів.
Духмяність тонка листопаду.
Часами гарматним розкатом проноситься
в тишині
розпачливе рикання лева з розбомбленого
зоосаду, —
він, скровлений, сильний, безумний,
вмирає уже три дні.
Ні, ця тишина не тихіша
за гуки, розриви й обвали
за ляск запопадний зеніток,
за брязкіт осколків о брук,
за вибух,
одсвічений багро в дзеркальній стіні п’єдесталу,
звідкіль нам говорить Шевченко
розгніваним порухом рук.

Продзвонять підківки патрульних.
Процюкають кроки старечі,
і дивляться люди й будинки пустими очима біди.
Поникши на лавці, холону,
хилю упокорено плечі,
шукаю у звивинах мозку надії зітерті сліди.
— Оксано! — раптово і різко.
— Оксано! Яка ж бо я рада… —
Марійки, схвильовані руки розмотують хустки
кайму.
— Лишилась?.. Недовго чекати.
Тікають. Кінчилась їх влада.
Нічого я їм не забуду. За все розрахунок візьму. —
Марійчині тіняві очі, Марійчині губи вологі
і щось небувале, незнане, нове і небачене в них.
Від неї відсахуюсь, повна іще потайної тривоги,
і морок раптовий між нами,
між мною й тобою,
проліг.
— Я слухаю радіо…
Вермахт. Культура. Берлін. Європейці.
Боїшся? Зголосимось разом.
Обидві ми — жертви Чека… —
Я зводжусь.
Дві тіні тріпочуть
на жовтій піщаній алейці.
Ударю.
До болю, до крику назад розмахнулась рука.
Ударю.
Ти чуєш?
Тікай же,
бо я придушу тебе, шлюхо.
Виходить, оце і єсть ворог,
зустрінутий вперше в житті.
Зіниці пожовкли, як в кішки.
— Тікай же! — проказую глухо.
Побігла.
Я вийшла із міста ярком по знайомій путі.
Димучі простори. Гримучі дороги.
Поля спопелілі. Спалахнуті стоги.
Масних палениськ пелехата юга.
Привали. Бюмбьожки. Прокльони.
Тривоги.
Побиті, ганчір’ям обкутані ноги.
По воду, по хліб, по надію черга.
І раптом — зелена донецька сага,
дихання вологи, холодна куга…
Спинитися — вмерти з одчаю й знемоги.
Вперед. Пилюга. Пилюга. Пилюга.

Де я їх надибала? В школі за тихим
Осколом.
Зайорзав, забігав, на зборах захрипнув
Павло,
але повернувся зі зборів отих
з протоколом:
на курси мене зараховано знову було.
Крутнулись верньєри.
Зелені заблимали вічка.
Зметнулись антени.
Полізли у нори шнурки,
і пішла цокотня,
перестук, позивних перекличка,
пульс морзянки рвучкий,
призвичаєний двигіт руки.
Будь спрямована в ціль,
будь, мов постріл,
несхибна і стисла,
будь невтомна, — і ти,
як народний пароль, розбереш
зашифровану річ,
таємничі позначення й числа
партизанських команд,
диверсантських суворих депеш.
Розсип іскор —
і мчать всепроникливі цятки та риски,
і домчать,
і десь в Харкові
тол
штаб-квартиру СС роздере.
З цілим світом говорить
рука худорлява радистки
іскрометним ключем своїм:
цятка — тире,
цятка — цятка — тире.
Я ловлю себе часом,
що чую ввесь світ, як морзянку,
на пунктир двох іскрин
покладаю всі звуки землі —
і ритм свого серця,
й Павлову журливу співанку,
і гудіння моторів, заблуканих в сніжній імлі.
Я їх розумію:
глибокий, протяжливий подих,
бистрий віддих,
короткий,
як цятка, як іскра, як блиск.
На своїх, продиктованих тактом спалахувань,
кодах
бурмотять вони, може,
про взятий незважено риск.
Що ж, нехай…
Похилюсь на брезент парашутного тюка,
буду слухать себе, своє серце, свій крихітний світ.
Яка там була в мене школа, і мука, й наука
І скільки згадок назбиралося протягом літ!
Лежить моє тіло
у ватнику, в штанях, в ушанці,
лежить, прикурнувши
на паках патронів і толу,
і стрясається пульсом,
одміряним в строгій морзянці,
і хвилі від нього
розходяться по видноколу.
Якщо зібрать
в единий пункт,
в єдиний центр,
в єдину цятку
думки, чуття, пориви, мрії, сни,
усе єство
до краю,
без остатку,
до дна останньої глухої глибини,
аж задвигтіти,
як двигоче стрілка,
на компасі в магнітну даль рвучись,
щоб кожен нерв, клітинка, мускул, жилка
призивом спільним наскрізь пройнялись,
тоді, —
я вірю, відчуваю, знаю, —
як резонанс, озвуться позивні
із далини,
з тайги,
з-за гір Алтаю
долине крик, призначений мені.
Я пальцями об серце вибиваю
сигнали точні, прості і ясні.
Вслухаюсь —
хвилі йдуть з-за небокраю.
Прийом! Прийом!
Є відповідь?
Ще ні…
Так знову бий усім єством прагнущим
туди, в Сибір, у безмір, в буревій.
Ні пасмам гір,
ні вартовим,
ні пущам
не зупинити клич мій позивний,
Вистукую:
дві риски, цятка й риска,
і знов дві риски, і три риски вслід.
До палу мозку,
дзвону кровотиску
я променюсь,
я б’юсь об кругозвід.
Сигналю:
— Мамо! —
Знов дві риски. Цятка.
Сигналю:
— Мамо! Мамо! Мамо! Ма… —
Не зойк, не писк безсилого дівчатка —
змужніла вже без тебе я сама.
Ось парашут мій. Строп туга укладка.
Ось люк. За ним — кружіння, безвість,
тьма.
А може, й смерть?
Дві риски. Цятка.
Мамо!
У мене все. Прийом. Прийом. Прийом.
На дні очей, напроти мозку прямо,
в світінні ганглій,
виразно цілком
я бачу маму.
Постать, брови, очі,
сумні, безмежно теплі і живі.
Вузенькі плечі в стьоганці робочій
і хустка в’язана на сивій голові.
Здмухнувши сніг по мерзлім підвіконню,
вдивилась в світ.
Уже світає там.
До мене руку тягне.
Рваний шрам
протяв пориту зморшками долоню.
— Зіпрись об мене. Час вставати, доню.
За тебе я ручаюсь всім життям… —
Так. Певне, час.
На вгрітому сидінні
заворушивсь Іван Хомич.
Павло підвівся, тихо став узбіч,—
мовчить, ладнає ремені наспинні.
Механік в дверях одкрутив болти.
— Приготуватись! — запалало слово.
І неминуче впало так раптово,
що вже не стало
ні турбот, ні спогадів, ні суєти.
Одна. Сама. Лиш ти. Лиш ти.
Ні, ось Павло. Він йде вперед. Пусти.
Пусти його. Він скочить в пітьму перший.
За ним і я. Хомич останній. Три.
Твердим ударом тьму дверей продерши,
в ребристій сталі заревли вітри.
Мороз зім’яв, пожмакав, згріб лице.
Нема назад.
Як томить кожна п’ядь!
Як давить ранець!
Спокій! Де кільце?
Затисни й сіпай на рахунок п’ять.
Павло пригнувся.
Брязкіт.
Свище падь.
Падіння. Прірва. Край. Не відступать.
Хтось підштовхнув:
— Пішла! —
Ступила, зникла, витліла до тла.
Стрибок.
Падіння
головою вниз,
скрутило м’язи враз,
розсік морозу вріз,
суглоби рве по швах,
хребет до тріску гне
на друзк,
на брязк,
на стиск,
на смерть
волочить, стаскує, жене,
вогненна круть, зелена верть
до пня розколює мене,
я розметалась,
серце, ноги, руки,
сто рук, сто ніг, сто тіл,
навальна млость, стрибучих іскор муки,
і раптом рветься тулуб мій навпіл,
протяжний гук, опуклий вибух,
болючий струс
і тишина,
десь в нутрощах, в життя найглибших глибах
колючих спазм згасаюча луна,
бринливі стропи підпирають круто,
і, як долонь, прикривши височінь,
сіріє наді мною кругла тінь
ривком розгорнутого парашута,
гойдаюсь всім тілом,
пручаюсь, підстрибую, висну
між чорною тьмою внизу
і чорною тьмою вгорі,
очам не пробити її непроглядність зловісну,
безмежні пустоти, бездонні нурти, пустирі,
сама, одинока, самітня, одна, позабута,
між чорною тьмой внизу
і чорною тьмою вгорі,
клаптинка тканини, лапатий листок
парашута,
під ним безпорадна,
мов кокон, метляюсь на довгім шнурі,
волокон і м язів розчахнутий вихорем віхоть,
хистке існування, закружляне в сніжній імлі,
аби не зомліти, щоб вірити, пружитись, дихать,
землі доторкнутись і встояти на землі,
не пухла долоня легкої шовкової тканки
роздмуханим куполом вчасно прикрила мене,
повиснуте бомбою тіло тяжке диверсантки, —
мій гнів, мою клятву, моє поривання земне
велика долоня,
міцна материнська долоня,
робочими зморшками різко і гірко порита,
її неухильність, безстрашність, турбота, безсоння
тримає мене над розверстими ямами світу,
долоні мільйонів, землею і сталлю натруджені,
пожаром пропахчені, порохом битви опечені,
звелись наді мною в суворім і владнім напруженні,
щоб я не сконала на чорних снігах Задонеччини,
могутні, дбайливі долоні мойого народу,
стражданням спотужнені, спеками й стужами
шпарені,
моя охорона в страшній крутії небозводу
між тьмою і тьмою,
в падінні,
в самітному маренні,
долоні людей, допомога, підпора всесильна
в мені, наді мною, зі мною, навколо, повсюди,
я маса, я сила, я частка життя невіддільна,
я зводжусь! Я житиму! Земле! Народе мій! Люди!


** Верньєр — пристрій для настройки радіоапаратури.

Пильніше й глибше вдуматися в себе…
Ти звівся й стверд у лютій боротьбі,
З кісток і тріщин викладений склепе,
Маленький космос скривши у собі.
Там в’ються смерчі крихітних галактик,
Двигтять рої движких мікро-плеяд.
Там кожен образ, світла й світу клаптик,
Вкладається у нерозривний лад.
Чи на космічні сфери справді схожі
Півкулі ці, вражаюче малі?
Чи просто плазми згущення? Чи, може,
Мініатюрна копія Землі,
Де все сплелось в доладнім переході:
Ключі артерій, темні стоки вен,
Грузька дрягва клітин, яка на споді
Таїть росток — свій незбагненний ген?
Безкрайність барв, речей, понять і тонів,
В тільця клітин впресована, стає
Мільярдами й мільярдами нейронів,
Що в блискавках стрибків і перегонів
Могуття випробовують своє.
Спалахують. Здригаються. Іскряться.
Контакт. Контакт. Б’є блискавиця вмить.
Це їх гроза. Це їх розряд і праця.
Це їх снаги енергетична сіть.
Як струм, тече в перервчастій напрузі
Коротких, гострих імпульсів стяга.
На противенств пекучому курцшлюзі
Тріпоче мислі вольтова дуга.
Безодня мозку — як світів безодня.
Жахаючись, над глибом їх стаєш,
Бо в них така природня й надприродня,
Недосягненна таїна безмеж.
Тремка, драглиста, сіра мішанина
Заліза, сірки, фосфору, води.
Вона і є оте, що звем — людина,
В ній всі людські пориви і труди,
Тріумфи, біди, перемоги, болі,
Піднесення, тривоги, втрати всі,
Любові ніжність, і суворість волі,
І все життя у творчості й красі.
Хвилястий трепет корок і підкорок.
Мигтливий код вмикань і вимикань.
Ще глибше в себе, здивувавшись, глянь, —
А потім що? А потім… Бідний Йорик!

На луг лягло благословіння снігу —
Хитливий переплив і перелив сніжин, —
І я мовчу, немов читаю книгу
Великих, тихих, лагідних таїн.
В п’янливому, сповільненому смерку
Кружіння серця. О солодка млость!
Пурпурні снігурі, як змахи фейєрверку,
Пронизують сріблисту високость.
Я йду, й мовчу, і тепло марю снами,
Я на долонях тиші розтаю, —
Кристалик, зведений блаженними руками
На свій приділ і на журбу свою.
Запаморочений, дрімотний, заблукаю,
І ввійду в сон, і вже не вийду з сну,
І мовчазливо добреду до краю
Крізь білу, добру, вічну тишину.

Мов скарб старий — цей місяць-білозір,
Мов сни старі — ці хмари білопінні.
І бачу я: в тривожному тремтінні
Поганська ніч лягла на чорний бір.

Снується дим опівнічних офір.
Несуть жерці на слані рядна лінні
Німим богам свої дари уклінні:
Прозорий мед і соковитий сир.

Поганська ніч — таємний час оман.
Пливе з озер мережаний туман,
І духмяніють папороті трутні.

І виходжа на росяний майдан
Весільне коло молодих древлян, —
Слов’янських зельних піль веснянки незабутні.

З-під вій — блакитна тінь, ознака нестеменна,
Й рожевий слід лишивсь на грудях де-не-де,
А він уже ступив ногою у стремена,
І кінь його баский вже гривою пряде.

Лишилася сама, коханка безіменна,
І дивиться на путь, де курява паде.
Одного вечора, як праця цілоденна
Кінчиться геть, вона дитину приведе.

Та в хаті прокричить недовго немовля,
І лиш в глухім садку, де скопана земля,
Розквітне рути цвіт і проросте любисток.

Вона ж так само вдень сапатиме поля,
Вночі — ридатиме, не знавши, відкіля,
Від кого день і ніч чекає тайних звісток.

I. СОБОР

У тіні пагорків, процвівши потаймиру,
Звучить колона, як гобоя звук,
Звучить собор камінним Dies irae,
Мов ораторія голодних тіл і рук.
Встає огонь святобливої готики,
Як ватра віри,

як стара яса,

І по-блюзнірському піднеслись в небеса
Стрілчасті вежі —

  пальців гострих дотики.

Рукою обійми холодні жили твору
І дай рукам своїм німим
Піднести серце власне вгору
На грановитих списах рим,
Щоб в очі скнарі темних веж
Заглянуло воно,

   мов дзвін сухий, забилось.

І тінь впаде із пальців веж, як стилос,
І почекру її на серці не знесеш.
Немов кістляві й люті пута,
На серце ляже слів важкий узор.
Залізом,

    полум’ям,

  єлеєм,

   кров’ю

           куто

Зловіщу повість про собор,
Як в захваті стражденних юрм,
У скреготі зубів

   і скреготі граніту,

Мов смертний спів,

мов клич одчайних сурм,

Щоб пломеніти і гриміти,
Здіймавсь собор на славу феодалу,
Яскриня віри,

кишло прощ, —

І на лункі тарелі площ
Вже дзвін його упав помалу,
Мов мідний шаг,

офіри мідний шаг.

Так в католицьких висохлих руках
Бряжчать разки з пахучого сандалу.

На дзвін не йшли,

  а плазували лігма

Раби та блазні, дуки й королі;
І роззявлявсь собор,

 немов солодка стигма

Безвольної й самітної землі.
І падали,

  і дерлись під склепіння

Тіла без рук і руки, що без тіл;
Роти, розірвані навпіл,
В камінну бистрину вплітали голосіння.
І, як худа стріла,

    злітав над ними вгору,

Як рук голодних гостроверхий сніп,
Натхненний корабель собору
У фанатичнім, виснаженім сні.

Крутилися роки в похмурій веремії,
Та не згасали, щоб ізнов блищать,
Вогні готичних яросних багать
На щерблених мечах і косах Жакерії,
Бо зводився собор — гнобитель і захисник,
Юрби благання і юрби прокльон,
Й готичний розцвітав трилисник,
Мов хрест, мов квіт,

 мов псалма і мов сон.

II.

У грі нелюдській,

 в спразі неприродній,

Потрясши ланцюги прикрас,
Важкою зморшкою напнувся владний м’яз,
Обняв краї

спокійної безодні.

Підніс,

  як пожаданний келих,

Широку браму в вишину,
Широку браму,

  грішну і земну,

Мов круглий перстень на руках дебелих.
І творчий хист,

   що не втомивсь,

            не вистиг,

Снопи принадних зел на камені поклав,
Як груди дів,

   гарячих і нечистих,

У шпетних ігрищах уяв.
Так щедро кинув семенасту брость,
Як звик на ложе кидати коханку,
Що зна любовний піт,

важких запліднень млость,

І ситий сон,

  і спрагу на світанку.

На брості — квіт,

на брості — квіт, мов око

Розпаленого самкою самця
Ще тих століть,

  коли в серця

Вливалась пристрасть хтивого барокко,
Що плинула з віків старого лабіринта,
Що поєднала іздаля
Вкраїнських брам рясне гілля
З вільготними акантами Корінта.
І той акант — не лавр

    на голові державця,

І брами щедрої ніхто не розчиняв,
Щоб бранців пропустить

з подоланих держав.

Бо шлях звитяг крізь браму не прослався.
То брама пристрасті пригнобленій і лютій
Старих століть.

  Одягнені в шарлат,

Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті,
Мов пишні бунчуки,

  бундючний гетьманат.

Тоді, немов бучний вінець,
На масне волосся степу
Поклав церкви свої Мазепа,
Поет,

 і гетьман,

    і купець;

Тоді, програвши гру одчайну,
Навчився бігати назад
Мазепин білий кінь, оцей Пегас без стайні,
Безхвостий Буцефал

 прийдешніх гетьманят.

Женіть того коня,

  хода його хай втихне!

Мов списа ржавого,

 дзвіниць ламайте тінь!

І мовкнуть дзвони,

    дзвони з-під склепінь,

Бо серце наше більше, аніж їхнє!

III.

Мов райдуга, що викута в гамарні,
Уже нагнувсь над домом віадук,
Але ще юрбами навколо ходить гук,
Стає в стовпи громохкі й незугарні.
Стовпи громохкі.  Палі риштувань.
Підойми зігнуті.  Поламані домкрати.
Кипить могутніх будувань
Гарячий бунтівничий кратер.
В’їдається у степ завзята праця та,
Як смерч, поставлений донизу головою.
Трясе рівниною і двигає горою,
Мов аркуші, шари земні горта.
І вибуха, як постріл, рух,

Розряд міцних натуг.
Тут
Буяє труд.
І пруг

ляга на плуг,

І кут

ляга на кут;

Луна іде навкруг
Споруд.

Ідуть потужні голоси,
Прокочуються в танці,
І відгукаються баси
Тяжких електростанцій,
Де на моторах, з-під щіток,
Між нафтових калюжок,
Повзе, закручуючись, ток,
Немов стальний остружок.
Наллявши сяйва в склянку ламп,
Він в’є свою спіраль
Від паль
До дамб,
Від дамб
До паль,
Кваплячись у даль,
Де хаос ям і хаос куп
Піску й рудої ржі,
Де на твердий, упертий шруб
Нагвинчуються етажі.

Колонки електричних гроз
В дротах прогримотіли,
І лопає тривалий трос.
Як лопаються жили.
І смерчі звуків випряда
Оскаженіла хуга;
То крутиться мерщій труда
Велична центрифуга.
Обертається мерщій,
Луна на гони й гони
По рейках гомінких колій,
Як вагонетки, гонить.
Копають степ, свердлять масив
І закладають тут же
Масиви стін,
І дула димарів,
І кратери споруджень.
Зубами чорними зубил
Рубають ромби брил,
Бетон громадять в кучугури,
І пахне, як озон, їдкий металу пил,
І котяться важкі акорди сил,
Широких спин і мускулястих тіл
З залізної клавіатури.
Залізо б’ють і гнуть прекрасну мідь
І горбатих м’язах руки чоловіка.
Над землею гримить,
Над старою землею гримить,
Як марш нечуваних століть,
Будування висока музика.
І стогне степ,

і стугонить країна,

Стальна запінена турбіна
Електростанцій громових,
І рухається день, як верств одвічний здвиг,
І другий день уже чекає черги,
Бо кожен день — як вибух і як штурм,
Шалений марш напружень і енергій,
Салют,

   і виклик сурм,

   і натиск,

        і алярм.

З юних дебютантів другої половини двадцятих років Бажан єдиний устиг за короткі п’ять хвилин до “дванадцятої” (1928 — 1931) вивершитись на богатиря поезії нашого сторіччя. Його виступ із першою книжкою стався в час, коли кремлівський Вій уже показав пальцем на викритого Кагановичем автора “Синіх етюдів” і “Камо грядеши”. Москва вже йшла в другу фронтальну атаку проти України, і російсько-українська політична, культурна й усяких інших форм війна дійшла критичного пункту. 21?річний Бажан приєднується до найвідважніших, кличе іти назустріч бурі, “рубати ланцюги причалів”; “в часи смертельного авралу і компаса і серцю метнутись не даси убік”. (“Нічний рейс”, 1927). І дійсно, наступних кількох аварійних років Бажан (подібно як Микола Куліш п’єсами) капітально зміцнює позиції молодого українського відродження своїми найкращими творами — “Будівлі”, “Гетто в Гумані”, “Розмова сердець”, “Сліпці”… Тоді на межі тридцятих років російська радянська поезія вже нічого рівновартного цьому не могла протиставити.
І ще одно диво: серед терористичного шалу московської розплати зумів він уникнути не тільки російської кулі, ґрат чи колючого дроту на Соловках, а й, так би мовити, остатися “при владі”, “ходити в білих сенаторських штанах”. Його свіжа, могутня суверенна українська сила була врахована і “пошанована” остільки, що коли після поразки він підняв руки, то його Сталін потрактував як маршала, що дав згоду на капітуляцію. Щоб схилити його також до коляборації, то одною рукою йому весь час показують цівку пістоля, а другою дають аж дві сталінські премії, орден Леніна, орден Червоного Прапора, орден Червоного Трудового Прапора, роблять його членом Президії Верховних Рад СРСР і УРСР, членом Академії наук, речником радянської делегації в Об’єднаних Націях, віце-прем’єром України, нарешті, членом ЦК партії. В лютому 1941 вперше в історії КПУ на київському партактиві звіт за конференцію ВКП(б) робить не перший секретар ЦК КПУ (тоді Хрущов), а Бажан, про якого не знали навіть, що він уже став членом партії. Офіційно перша сталінська премія (1946) була за антинімецькі “Клятва” (1941), “Данило Галицький” (1942) і “Сталінградський зошит” (1943). А друга — за антианглійські “Англійські враження” (1948). Але фактично сталінські премії Бажан, як і Тичина та Рильський, здобув головно одами до Сталіна й Москви (“Людина стоїть в зореноснім Кремлі” — 1932, “Клич вождя” — 1939, “Ранок у Горі” та інші). Сюди належать також такі його виступи, як промова в Об’єднаних Націях з вимогою видачі української радянської еміграції Москві (див. “Радянська Україна” за 6 і 7 лютого 1946) чи стаття “До кінця викорчувати буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії і літератури України” (“Радянська Україна”, 17 листопада 1946). Чи мусів поет платити ще якусь “дань” за своє життя? Хто знає культурну й національну вартість “Соняшних клярнетів” і “Замість сонетів і октав” чи “Розмови сердець” і “Сліпці”, той може повірити, що навіть для Москви і Сталіна оди Тичини, Рильського і Бажана прямим катам України і культури — ціна фантастично найвища — ціна духового єства людини і нації. Такі речі були можливі тільки на вістрі ножа при горлі, коли навколо росли гори трупів. Ще в 1934 році, після загибелі кількох мільйонів українців і перших віршів Сталінові, Москва ясно грозила поетові: “Тільки зрозумівши катастрофу, яка чекає тих, хто відірвався від широкого шляху пролетарської революції, може Бажан досягти переломового пункту в його творчості” (“Червоний шлях”, ч. І, 1934, стор. 186).
Народився Бажан 9 жовтня 1904р. в Кам’янці-Подільському, але його юнацькі роки пройшли в Умані. Батько його Платон був військовим топографом, за неперевіреними чутками генеральського рангу. Кам’янець-Подільський і Умань — визначні центри української історії і традиції. Тут віяв дух глибокого історичного простору, перехрещувались шляхи впливів грецького та італійського Півдня, католицького Заходу, магометанського і жидівського Сходу. Тут ще були свіжі спомини про останні вибухи козацької України — Гонту, Залізняка, Кармелюка. В Умані під час революції 1917 — 1921рр. кипіла місцева національно-державна і культурна ініціятива, тим часом як через місто проносилися найрізноманітніші воєнні вихори — галицькі Січові Стрільці і Махно, німецькі гусари смерти і полки Тютюнника, денікінська біла гвардія і кіннота Котовського. Гостював тут довго і театр Леся Курбаса (1919 — 1920).
Десь коло 1922 року Бажан, що закінчив Уманський кооперативний технікум, їде до Києва учитися тут в Кооперативному інституті, а потім в Інституті зовнішніх зносин. Семенко вводить Бажана в літературне життя (перший друкований вірш Бажана “Сурма юрм” у “Жовтневому збірнику панфутуристів”, Київ, 1923). Та куди більший вплив, ніж Семенко, мали, мабуть, на юнака експресіоністичні вистави Курбаса в “Березолі”, а пізніше Олександер Довженко, з яким Бажан познайомився, працюючи у ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління). Бажан був одним із перших відкривачів і захоплених пропагандистів геніяльного кіномистецтва Довженка, а пізніше видав книжку про нього (О. ДОВЖЕНКО. Київ, ВУФКУ. 1930, 32 стор.).
Листи Хвильового до літературної “молодої молоді” та запекла дискусія навколо них остаточно розлучають Бажана із футуризмом, і він опиняється в числі 25 “вільних академіків”, що утворили ВАПЛІТЕ. Роки життя в Харкові і співпраці з Хвильовим і “романтиками вітаїзму” під постійним вогнем партійної критики були найпліднішими творчими роками в усьому дотеперішньому житті Бажана.
Перша книжка поезій Бажана “17-й патруль” (Харків, “Книгоспілка”, 1926, 68 стор.) позначена впливами футуризму, конструктивізму, завдяки яким Бажан уник утертих шабльонових колій попередньої української поезії. У другій книжці “Різьблена тінь”, лірика (“Книгоспілка”, 1927, 32 стор.), Бажан здає в архів і футуризм, намацуючи свій власний експресіоністично-барокково-романтичний стиль і охоплюючи великий круг українських тем. Все це була лише підготовка до справжньої сенсації літератури того часу — книжок: “Будівлі” (1924), “Дорога” (1930), підсумкова збірка “Поезії” (Київ, “Книгоспілка”, 1930, 64 стор.); також велика історична поема “Сліпці” (нам доступні лише дві її перші частини з “Життя й революція”, 1930, чч. 7 і 8-9 та 1931, чч. 1-2 і 3-4). Тут Бажан іде по найвищих верхів’ях, його суверенність проявляється в усіх напрямах. Поет, що горів спрагою політичного і культурного відродження та пориву своєї нації із тюрми в майбутнє, з якоюсь нелюдською силою дає анатомічний розтин свого — чужого — світового “гетто”, розкриває “хитливість і жах” шовінізму “всіх рас і натовпів”: “на інших нивах родиться твоє прийдешнє, замучений, знеславлений народе!” (“Гетто в Гумані”, 1928).
1928 рік був найурожайнішим роком Бажана. Крім “Гетто в Гумані”, в тому році він написав монументальні “Будівлі” — трилогію готичного собору, бароккової української брами і модерного будинку. Це надхненна синтетична анатомія трьох різних світів, стилів, душ; спроба (правда, не цілком успішна) синтези готичного спіритуального пориву вгору із всеохопною земною силою барокко.
Того ж 1928 року є і поема “Розмова сердець” — пристрасна дискусія з одвічним “всеросійським” ідеологом, нищівна відповідь на “всеросійські” і всесвітні претенсії того месіянства з його комплексом “язви як великої чести”, з його місією “світового городовика” (поліцая), що радий би сповідати в своїх поліційних участках “грішників” з усього світу. Тут математично точно схоплена і реконструйована поетичними засобами структура і суть явища, і то явища найбільш непроглядного, замаскованого, що складалося віками від Петра І до Сталіна. Сьогодні, коли в СРСР знову у фаворі Достоєвський епохи “Дневника” і коли програмовим виданням Москва випускає “Двенадцать” і “Скифы” Блока, а ЦК КПРС, русифікуючи Україну хоче “визволити” і всю Азію та Африку, — “Розмова сердець” звучить ще більш актуально, як у 1928 році. Але ж і сліду в цій поемі нема риторики, розумувань, деклямацій — лише чистої води поезія, досконала естетична асиміляція колосальних звалищ позаестетичних елементів, отої “сировини” життя.
“Гофманова ніч” (1929) — клясичне і вершинне втілення власного стилю Бажана — вичаровує образ і ритм душі поета, придавленого прусською бюрократично-феодальною суспільною тюрмою. В шинковій оргії вчинив Гофман романтичний бунт і від “смерти ще раз видер кипучу ніч з надхненням і вином”, щоб потім знову піти на дно буднів своєї мертвотної доби. Ця річ у Бажана має гіркий автобіографічний присмак.
Ця гіркість почувається в найбільшому розміром, а може, й вартістю творі Бажана “Сліпці”. У цій історичній епічній поемі поет, озброївшись великим історичним матеріялом і велетенським специфічним словником, малює з докладним знанням цех лірників-прошаків XVIII сторіччя. Кольорит епохи, людей, речей, психологія і дух часу схоплені в точних образах, ритмах, словах. “Незрячі жебраки”, що “бачили багато”, що грають віками для ярмаркових натовпів і вождів усіх епох, після Сагайдачного і Конашевича — модерним Кочубеям і т. п. — це сучасні Бажанові поети України, це сам Бажан, що бачить більше за інших, а все ж зараховує й себе до сліпців. Сюжет розгортається на основному конфлікті між старим лірником, якого прикрашують струпи і всеохопна мудрість, і молодим сліпцем, що хоче “здолати, пробитися, вийти як муж, а не мученик… Чуєш? Як муж!” Тут знову подиву гідна здібність Бажана перетопити в естетичний витвір колосальну складність, різноманітність, різноголосість та внутрішню різнодинаміку світу, уйняти весь хаос мікро- і макрокосмосу в потужний ритм, в архітектурний плян, обертати все те на своїй вісі і спрямувати в потрібному напрямі. “Сліпці” були останньою з його речей поетичною вершиною Бажана. Поеми “Число” (1931), “Смерть Гамлета” (1932) — твір, цікавий для вияснення комплексу чи проблеми гамлетизму в Бажановій творчості, — уже позначені компромісом із переможеним ворогом.
Основний доробок Бажана 30-х років, по розгромі України, не у власній поезії, а в перекладах. Це насамперед незрівнянний переклад клясики грузинського середньовіччя — “Витязь у тигровій шкурі” Шота Руставелі (1937). Він, як і Тичина, приділяв східнім літературам особливу увагу та розглядав Схід як “шкурну” проблему України. Схід є органічним складником і стилю Бажана.
Що ж таке стиль Бажана? Футуризм? Експресіонізм? Барокко? Романтика а ля Гофман? Даремно було б втискувати суверенного поета в рамці, вироблені іншими суверенами. Правда, футуризм дав Бажанові внутрішню свободу від тиранії психологічної і естетичної інертности, від якої на українській поезії були витворились “пролежні”. Експресіонізм дав йому смак пристрасної сили свідомости, спраги до життя і до формування життя, індивідуального вислову. Барокко (українське і західне) — всеохопність деталей і патос цілости. Романтизм Гофмана і Гоголя дав йому уяву про масштаби фантазії, фантастичности буденного, сміливого розтину по живому і зрощування розірваних світів.
Але все це Бажан брав тільки як матеріял, яким оперував надзвичайно свідомо. Стиль Бажана — це стиль людини і доби 1917 — 1933рр., що їх дитиною він був, їх любив і ненавидів, аналізував і давав їм власну синтезу. Хвильовий ще до появи Бажана назвав цей стиль “романтикою вітаїзму”, розуміючи цей термін так широко, що й неоклясиків уважав якоюсь мірою причетними до нього. Але великий інтуїтивіст утримався від точнішого окреслення створеного ним поняття, сказавши, що це зроблять ті молодші, що приходять чи прийдуть в літературу. І дійсно, вже через два роки Бажан своїм ліричним епосом дав один із найбільш автентичних вкладів у романтику вітаїзму — поруч Тичини-лірика, Куліша-драматурга, Хвильового і Яновського — прозаїків, Курбаса-режисера і Довженка-кіномистця. І коли Хвильовий прочитав “Гофманову ніч”, то на очах компанії колег-літераторів у клубі Блакитного буквально упав до ніг Бажана.
Безумовно, барокко і романтизм — головне успадкування Бажана. Романтизм, як слушно зауважив Дмитро Чижевський, не зменшив, а збільшив наслідки барокко. Цікаво, що майже одночасно українське барокко і “бароккову людину” XVII — XVIII сторіч відкрив Бажан в УРСР (його “Брама” з “Будівель” — пряма маніфестація того відкриття) і Дмитро Чижевський на еміграції у своїх нарисах про українське літературне барокко. У зміні і повторах культурно-історичних типів і циклів ніби знову повіяло в нашому столітті духом і настроєм барокко. Якою мірою доба самостійницької і бурхливої Хмельниччини і “Малоросійської Колегії” подібна до доби Української Революції і держави 1917 — 1919 рр. та УРСР, такою мірою і дух “бароккової людини” присутній у стилі Бажана. Якою мірою доба прусського мертвотного феодального бюрократизму подібна до московського комуністичного тоталітаризму, такою мірою і романтично-сатиричний бунт Гофмана відлунюється в поезії Бажана. Та аналогія не тотожність. На Україні, яку Сталін 1918 року назвав “світовим узлом” суперечностей, розігралась і досі триває гра велетенських сил — Заходу і Сходу, України і Росії, аграрного і індустріяльного світу, принципу здиференційованої єдности і принципу тотального моноліту. Може, тому і в стилі Бажана не грає ролі “краса”, а насамперед діє в його естетиці сила. Сила стихій, сила закономірности, сила суперечностей, гра сил і їх ритмів. А найбільше сила людини на тлі вищих від неї законів світу. І в цю гру поет кидає і велику силу свого таланту, цілої своєї незвичайної особистости. З несамовитістю експресіоніста й романтика, з точністю конструктора, оперуючи брутальною метафорою, антитезами сил і їх ритму, копальнями життьової фактури і найбагатшим в українській поезії словником, розпікаючи вогнем сатири і трагічного патосу мову, він опановує барокково-романтичний хаос свого розбурханого до дна часу і своєю естетичною інтуїцією дає йому цілеспрямованість і плян:

О земле юрб і добр, о земле сил і дій,
Я кожну яв твою зв’яжу і відокремлю
В єдиній складності твоїй.
Тебе до пня, до дна тебе й до краю
Всю вичерпать і розітнути суть!
Тебе, немов мету і жертву, розкриваю
Й не можу до кінця збагнуть,
Бо мудрости й буття неісходима путь.

Тут діє фаустівський активістичний дух проникнення і всеохоплення. І, може, й гетівська “філістерська” теза брати своєчасно необхідність за основу підшепнула Бажанові одним із перших написати оду Сталіну. Та от загадка: що рухало ним у його багатьох пізніших “партійних” творах, що мають вони сліди його “музи” і богатирської поетичної сили? Може, він і Сталіна, і сталінську добу, і себе в їх складі брав лише як матеріял? Занадто живий іще цей поет, щоб робити якісь остаточні судження.

© Юрій ЛАВРІНЕНКО. Українське слово. — Т. 2. — К., 1994.